Ярош: якби не добровольці, ми б втратили Донбас у 2014-му. Інтерв’ю
14 березня 2014 року перші пів тисячі бійців самооборони Майдану прибули на полігон у Нових Петрівцях, щоб звідти вирушити захищати Україну на Донбас. За ними на війну йшли тисячі українців. Добровольці пліч-о-пліч зі Збройними силами України не тільки зупинили просування ворога, а й відбили понад дві третини раніше окупованих територій. Правда, заплатили вони за це чималу ціну: кожен відвойований метр української землі окроплений кров’ю її захисників.
14 березня 2017 року Україна вперше відзначала нове державне свято – День українського добровольця. І відтоді українці щовесни віддають данину пошани мужності і героїзму людей, які відстоювали незалежність, суверенітет і територіальну цілісність – і готові продовжувати робити це й надалі.
Про феномен добровольчого руху, його роль в історії новітньої російсько-української війни, а також про те, що сьогодні відбувається на сході нашої держави і які перспективи серйозної активізації бойових дій у найближчому майбутньому, OBOZREVATEL поговорив із народним депутатом 8-го скликання Дмитром Ярошем – командувачем Української добровольчої армії, яка досі залишається самостійною одиницею і так і не увійшла до складу будь-якої з державних силових структур.
– За роки війни через добровольчі підрозділи пройшла сила-силенна людей. Дуже різних. Дуже індивідуальних. Що, на вашу думку, таки змогло об’єднати цих людей? Які риси вирізняють добровольців насамперед?
– Українські добровольці – це дійсно дуже різні люди. Часто – навіть із різних країн. У нас і білоруський підрозділ воював, і єврейський, американці, прибалти, поляки воювали з нами пліч-о-пліч. І, безумовно, добровольчий рух – це тисячі й тисячі українських громадян.
Що об’єднувало? Насамперед – любов до Батьківщини. Не було би тієї любові – ніхто би не пішов жертвувати власним життям. Хоча були й такі, у кого любов до Батьківщини прокидалася вже після початку боїв. Спершу вони йшли за драйвом, екстримом. Таких було дуже мало – але вони були: ті, хто прийшов на війну, не маючи патріотичної мотивації. Я це спостерігав. Особливо серед реконструкторів колишніх, “копачів” різних були такі люди.
Безумовно, добровольці – це люди доволі харизматичні, впевнені у собі. Бо це – чин себе проявити, не знаючи про наслідки.
Це люди, що мають тверде переконання у правоті своєї справи. Люди зазвичай доволі веселі за складом характеру. У цьому, до речі, полягала велика різниця між ЗСУ в 2014-15 роках і добровольчими формуваннями. Бо у нас атмосфера завжди була, як на Запорізькій Січі – з постійними жартами, підколками, дружніми “знущаннями” один з одного. І те, що навіть складні ситуації хлопці проходили з гумором – завжди надихало.
А ще – це бажання бути частиною братства – добровольчого, військового братства. Це теж дуже важлива річ. Бо нічого тебе в тому добровольчому русі, окрім цих речей, не тримає. Ти жертвуєш своїм життям, своїм здоров’ям в ім’я цього.
– Ви особисто відзначаєте День добровольця? Я як саме?
– Відзначаю – в душі переважно. І вітаючи своїх хлопців – бійців та командирів. Завжди намагаюсь цього дня бути на передовій із ними. І цей рік не буде винятком: будемо відзначати на фронті.
– Зараз підрозділи УДА перебувають у зоні ООС? За роки війни неодноразово йшлося про повне виведення добровольчих підрозділів звідти…
– УДА – це доволі об’ємна система, великий організм. Я, як і обіцяв ще попередній владі, вивів у 2018 році 5 і 8 окремі батальйони. Це наші великі окремі частини. Насправді утримувати їх було дуже і дуже важко – і з кожним роком робити це ставало дедалі складніше.
Але наші окремі легкопіхотні загони досі там залишаються. “Госпітальєри” теж і зараз працюють в ООС. Робота йде. У нас дуже непогані стосунки з тими підрозділами і частинами ЗСУ, які зараз по ротації зайшли. Співпраця налагоджується. І я бачу, що військові дуже здивовані діяльністю наших підрозділів.
– Чим саме здивовані? Йдеться про рівень підготовки чи про щось інше?
– Професійність, мотивованість – це, безумовно, грає свою роль. Раніше ми більш розгорнуто скелетували частини ЗСУ. Сьогодні нас в ООС, звісно, менше. Але ротації відбуваються. І наші люди давно знають на Донбасі всі позиції, де що пристріляно і так далі. Всю цю інформацію ми передаємо Збройним силам. А деякі найважливіші позиції ми так само займаємо, бо знаємо там все і вся.
– Йдеться про підсилення?
– Так. Плюс – працюють наші розвіддиверсійні групи. Ми не тільки з лінійними частинами ЗСУ працюємо, а ще й з розвідбатами. Ця співпраця також роками налагоджувалася. Тому – жодних конфліктів немає, слава богу, все йде за планом.
– Якщо озирнутися на попередні роки, так було не завжди. Коли, за вашими спогадами, у взаємодії та співпраці добровольців з силовими структурами, з державою виникали найбільші проблеми?
– Практично кожен рік приносив якісь негаразди. У 2014-му, коли активно розвивався добровольчий рух – проблеми виникали то тут, то там по лінії фронту. Бо тоді нас мало знали, та й ми не знали багатьох людей. Про той період чимало історій можна розповісти…
У 2015-му базу ДУК, де розташовувався мій штаб, оточувала десантура… Ми вирішували ці питання, безумовно. Але проблеми були.
Зараз – чесно зізнаюся: після приходу “зеленої” влади проблеми як такі зникли. Але і нас там (в зоні проведення ООС. – Ред.) стало мало. Ми просто не створюємо проблем якихось додаткових.
З іншого боку, зараз немає і такої бойової активності. Бо у нас зазвичай із попередньою владою проблеми виникали тоді, коли ми несли втрати. Починалися розмови, що ось, люди не легалізовані і так далі. Коли у нас були “200” і “300”, загиблі та поранені – мої комбати вирішували ці питання, як могли. Якщо самим вирішити не вдавалося – долучався я. Але це завжди була проблема. Впродовж усіх років нашої діяльності.
– А зараз? Чи залишаються проблеми з визнанням добровольців? З допомогою з боку держави тим, хто втратив здоров’я, родинам тих, хто загинув? Чи достатньо врегульоване питання з отриманням добровольцями статусу учасника бойових дій?
– Після того як було ухвалено закон про надання статусу УБД добровольцям – звичайно, вирішувати проблеми стало набагато легше. Основна маса наших бійців уже отримала такий статус. Насамперед отримують ті, хто не пішов в МВС, СБУ, інші силові структури, де вони отримували цей статус.
Наразі доволі велика частина добровольців УДА посвідчення учасника бойових дій отримала. Хоча цей процес не завершений. У нас відповідальна за цей напрямок роботи народна депутатка і командир батальйону “Госпітальєри” Яна Зінкевич. Вона – молодчинка, дуже багато робить у цьому напрямі. І коли люди звертаються – ми вирішуємо їхні питання. Хоча не відкидаю, що ми можемо і не знати про якусь проблему. Особливо якщо людина воювала, умовно, в 2014 році ще, минуло вже безліч часу і ця людина, навіть не звертаючись, говорить, що їй щось там не дають. Таке може бути. Але в межах нашої структури всі питання, за великим рахунком, вирішуються. І щодо родин загиблих, і щодо інвалідів тощо. Мені ще не доводилося чути, щоби виникла якась серйозна проблема – і ми не змогли її вирішити.
Втрат у нас зараз, на щастя, немає. А у решті випадків, якщо є відповідні свідчення, що людина воювала – все можна вирішити.
При Міністерстві ветеранів цими питаннями опікується громадська рада. На їхніх засіданнях постійно буває начальник штабу УДА Сергій Ільницький, який там доповідає про проблематику, що існує. Тож в принципі контакт є і там, і на рівні міністерства. Нам вдалося дуже добре попрацювати з попереднім міністром, генералом Бесарабом. І з чинною очільницею міністерства, пані Лапутіною, як я бачу, теж робочі відносини налагоджуються. Тому поки в цьому напрямі все нормально. А далі буде видно.
– До речі, про відносини добровольців із державою… Знаю, що бійців добробатів відзначають різними державними нагородами. Тим же орденом Богдана Хмельницького чи орденом “За мужність”, наприклад. Водночас нещодавно з подивом для себе з’ясувала, що за всі роки війни лише один доброволець був нагороджений Золотою Зіркою Героя України – захисник ДАП Сергій Табала.
– Так. “Сєвєр”. Найвищу державну нагороду він отримав посмертно.
– Чому так, як гадаєте? Невже добровольці виявляли менший героїзм, здійснювали менше подвигів, ніж, скажімо, військовослужбовці Збройних сил?
– Ну, Збройні сили – це все ж таки сотні тисяч людей. Добровольців було значно менше. Але при тому, я переконаний, що багато хлопців з добровольчого руху – з різних батальйонів, структур – заслуговують на звання Героя України.
Але ми ж пішли не за орденами. Завжди про це говорили – з 2014 року. Не за званнями, не за медалями. Можливо, це теж відіграло певну роль. Бо повірте, навіть ті ордени Богдана Хмельницького та “За мужність”, які в УДА отримали десятки людей – “вибити” було дуже і дуже важко. Неймовірно важко.
Але зараз ми вийшли з ініціативою, щоби усіх бійців-добровольців, які загинули під час бойових дій, держава посмертно відзначила орденами “За мужність”. Це важливо, насамперед для їхніх дітей, сімей, родичів. Ведемо розмову про це з Мінветеранів. Не знаю, чи буде це реалізовано – але спробуємо.
А щодо героїв… Це недопрацювання влади, без сумніву. Я би на їхньому місці до цього ставився належним чином. Бо коли йде дисонанс, коли народ створює відзнаку “Народний герой”, якою нагороджується величезна кількість хлопців, а держава Україна на такі речі не зважає – це неправильно. Треба їм дивитися. З іншого боку, ми ж самі за себе не будемо бігати і кричати, врешті-решт.
– Це зрозуміло. Але маємо, певно, дійсно перекос. Людей, що йшли у бій добровільно, часто – без належного озброєння – у нагородних списках майже нема. А от екіпаж літака, що був збитий над Іраном – у повному складі нагороджений найвищою державною відзнакою. Це наші співвітчизники, які, безумовно, трагічно загинули, але…
– Це смішно. Не трагічна загибель екіпажу та пасажирів українського літака, безумовно, а саме нагородження. На мій погляд, величезна проблема наявної влади полягає у тому, що вони завжди були дуже далекі від війни. І для них різниці між чином на передовій і в тилу – практично не існує. Люди живуть у якомусь своєму світі. Тому я дуже сподіваюсь, що оці навіть короткотривалі поїздки на фронт, спілкування з військовими, можливо, нашого президента трошечки напрямлять у правильному напрямку.
Але таких нагороджень високим званням Герой України допускати у жодному разі не можна. Особливо під час війни.
– Ви сподіваєтеся, що поїздки на фронт можуть допомогти президенту переосмислити своє бачення реальності. Бачите сигнали, що це вже відбувається? Чи, перефразовуючи Лесю Українку, ви на це сподіваєтеся, десь, можливо, навіть без надії?
– Певні позитивні зрушення я бачу. Тому одразу виступив, наприклад, з підтримкою ініціатив влади про заборону цих російських каналів, введення санкцій тощо. В умовах війни це абсолютно виправдані речі. З них треба було і Петру Олексійовичу Порошенку починати – можливо, тоді він залишився би президентом і далі, якби діяв адекватно до ситуації. До воєнного часу, по суті.
Звичайно, такі речі дуже обнадіюють.
Але коли за цього всього випливає інформація про зрадників та агентуру впливу в президентській адміністрації, коли йде торгівля електроенергією з Росією – це одразу нівелює всі позитивні кроки. Треба бути послідовними. Випрацювати стратегію – і рухатися відповідно до конкретної дорожньої карти. І вона однозначно має бути антиросійською. Підпілля, так звана п’ята колона в Україні має зачищатися значно системніше і набагато активніше.
Втім добре, що вони вже це роблять. Бо я побачив одну дуже хорошу тенденцію. Одразу, як тільки вдарили по Медведчуку і компанії – в регіонах місцеві еліти заворушилися і знову почали тримати носа по вітру – такому державницькому, національному. Зазвичай місцеві князьки дуже добре відчувають такі тенденції. І вже в цьому є позитив.
Ну і в тому, що ці три канали вже не мовлять, не промивають щодня українцям мізки – теж вважаю величезним позитивом. При тому треба ще закривати фірташевський “Інтер”, мураєвський “НАШ”, треба ще активніше зачищати інтернет-простір… Будемо на це сподіватися. Бо я бачу, що в тій же СБУ, слава богу, лишилося дуже багато офіцерів-патріотів. І вони теж намагаються діяти. Ми ж постійно бачимо, що і контррозвідка когось затримує, і так далі. Позитивні зрушення в цьому плані є.
– Зважаючи на анонсований вихід розслідування Bellingcat щодо обставин зриву операції щодо “вагнерівців” – цілком можливо, на нас чекають нові гучні рішення і нові санкції…
– Це цікавий буде фільм. Бо за моєю інформацією, ця операція була. Я це знаю не з десятих рук. Як вони збираються з цього виходити? Побачимо. Як на мене, йдеться про протидію Росії і російській агентурі. Зеленському тут треба не виляти, а ухвалювати конкретні рішення. Жодної половинчастості не може бути.
– Повернімося до добровольчого руху. Ви особисто як оцінюєте роль добровольчого руху у ході російсько-української війни? Іншими словами: якби на початку 2014-го не було добровольців – що би ми з високою долею вірогідності мали сьогодні?
– Я більш ніж переконаний, що ми би втратили щонайменше Донецьку і Луганську область, а можливо – і більші території. Якби ми не пішли вперед і не показали приклад ЗСУ. Я маю на увазі перші бої під Слов’янськом, я маю на увазі звільнення колишнього Красноармійська (нині – Покровська) і так далі. Треба було показувати приклад – і ми його показали. І, в принципі, це стало детонатором для проведення вже широкомасштабних операцій із залученням ЗСУ, СБУ, МВС, підрозділів Нацгвардії.
І навіть коли фронт став статичним – добровольці продовжили відігравати значну роль. Якби не добровольці, гадаю, Донецький аеропорт здали би набагато раніше. Без підриву, без того, що міститься у фразі “люди витримали – не витримав бетон”. Адже ДАП навіть за “Мінськом” мав відходити ворогові.
У багатьох таких моментах добровольці проявляли себе дуже позитивно. І зіграли свою вагому роль.
Згадайте ту саму широкинську наступальну операцію, коли “Азов” у доволі критичний момент пішов у наступ, звільнив частину території й відсунув позиції ворога на відстань, з якої вони вже безпосередньо не могли обстрілювати Маріуполь. Такі речі навіть у стратегічному плані багато користі принесли. Мотивація, патріотизм, своєрідна безшабашність, властива добровольцям… Вони подавали приклад для людей, які служили в ЗСУ та інших силових підрозділах.
І коли я говорю про добровольчий рух – маю на увазі далеко не тільки підрозділи “Правого сектора”, а потім – УДА. Я маю на увазі той же “Донбас”, той же “Азов”, “Дніпро-1” і багато інших підрозділів, де добровольці пішли – і дали можливість мобілізуватися армії.
Ми можемо зараз гадати, що би було, якби добровольчий рух не виник. Можливо, Кремлю вдалося би реалізувати свій план зі створенню “Новоросії” – як один із варіантів. Але на все – воля божа. Так сталося, що він дав нам сил та натхнення – і ми зупинили ворога. І готові і зараз воювати і звільняти наші території. В ЗСУ такої готовності зараз я, на жаль, не дуже спостерігаю. Хоча, певно, узагальнювати тут не слід. В армії є величезна кількість дуже хороших командирів та бійців. Але на рівні командування я не бачу зараз такого настрою, щоб піти і дати ворогу по зубах. Починається оце “а як же Росія? Вона ж введе війська”… Якби ми так само думали тоді, то, мабуть, ніякого просування не було би взагалі. Хоча ситуація для Збройних сил тоді була набагато гірша.
– А ви бачите передумови для того, аби оце умовне “Росія введе війська” могло стати реальністю? Наскільки висока вірогідність, що у найближчому майбутньому навіть оця видимість “перемир’я”, під час якого гинуть люди, буде остаточно відкинута?
– Все справді до того йде. Хоча я не бачу з їхнього боку великих підготовок саме до наступальної операції. Принаймні мені від нашої розвідки така інформація не надходить. Вони там зміцнюють позиції, мінують, проводять різні заходи, підтягують пальне і так далі. Але у мене складається враження, що вони більше бояться нашого наступу. Так виглядає зараз з їхньої підготовки.
Але ми ж говоримо тільки про східний фронт. Не відкидається, що Росія відкриє ще північний чи південний фронт. Ми ж бачимо, яка у них знову інформаційна хвиля піднялася. А інформаційне забезпечення у 21 столітті – це ж перший крок до початку гарячої фази будь-якого військового конфлікту. І зараз, якщо проаналізувати, що у них там відбувається – нескладно побачити, що вони знову заговорили про ракетно-бомбові удари по українських містах, наприклад…
– Це ви маєте на увазі оту феєричну заяву голови “Росспівробітництва” Євгена Примакова, який заявив, що Росія вдарить по Києву у разі, якщо українська армія піде вперед на Донбассі?
– Там не тільки по Києву, а й по інших регіонах. Я деколи фільтрую те, що там верзякають ті російські “ЗМІ” так звані, пропагандистські рупори. І бачу, що по дуже багатьох каналах вони почали обговорювати доволі серйозно можливість нанесення ударів і по Києву, і по Дніпру, і по Харкову, і по Одесі. Зрештою, їхня авіація, що зараз в окупованому Криму базується, постійно відпрацьовує удари і по Миколаєву, і по Одесі. Вони готуються до наступальних операцій – і до десантних операцій зокрема. Це з одного боку.
З іншого боку ми бачимо, що в них почалися мобілізаційні заходи. Найімовірніше – для того, аби закрити некомплект, який є на сході. Російський “Союз добровольців Донбасу” оголосив набір добровольців для участі у війні. Тому – до чогось воно все вийде.
І останні заяви з ОРДЛО про дозвіл на “вогонь на випередження” – це теж частина гібридної війни. До певної міри це відповідь на санкції проти Медведчука і тієї кремлівської зграї. До певної міри це бажання примусити Україну до миру на їхніх умовах.
І щойно “зеленка” з’явиться – активізація буде більшою. 9 березня, наприклад, у районі Красногорівки працював танчик, міномет 120 мм працював. Наша аеророзвідка там фіксувала сліди від гусениць, траншеї, кули вони заходять і стріляють… Почали працювати крупні калібри. А це – передумова, що буде продовження всіх тих речей. Безумовно буде.
Хоча багато залежатиме від українських дипломатів. Росія ж не страшно сильною на дипломатичній арені. Вони слабкі. І вони теж змушені підпорядковуватися певним геополітичним розкладам. Якщо, наприклад, Штати встигнуть Україні дати статус головного союзника поза НАТО – ситуація для росіян буде зовсім інша. Тому не виключено, що вони спробують, не чекаючи цього, нанести по Україні якихось ударів. Гібридних ударів, бо то багато що може бути використано. І в середині держави, в тому числі.
Тому ситуація зараз доволі серйозна. Звичайно, я оптимістично дивлюся на всі ті речі. Бо знаю: якщо буде активізація – знову тисячі і тисячі людей, вже з бойовим досвідом, стануть до лав ЗСУ та добровольчих формувань, які, думаю, все одно ще будуть існувати певний час принаймні. Але дуже б хотілося, щоб перспективи добровольчого руху не зійшли на пси, як кажуть на західній Україні. Щоб навіть після завершення військового конфлікту добровольчий потенціал був використаний. І якраз отой закон про територіальну оборону, який наразі оце мусолять, мав би цей добровольчий потенціал враховувати. Бо бойовий досвід, мотивація, патріотизм, інші складові успішного військового формування – дорогого варті.
Але, наприклад, до мене при розробці цього законопроекту ніхто навіть не звернувся.
Тому десь отаку картину бачу наразі. Будемо готуватися до активізації бойових дій. І у разі чого – ми доволі швидко повернемо батальйони, які тримаємо у резерві, і сформуємо нові підрозділи. Наприклад, замість нашого покійного брата “Червня” (командир 8 окремого батальйону УДА “Аратта”, помер 1 серпня 2020 року після тривалої онкохвороби. – Ред.) командування батальйоном прийняв його заступник “Марадона” (Андрій Копичин. – Ред.). Це досвідчений командир. Штаб діє, контакти з людьми по всій Україні підтримуються.
Друг “Чорний”, командир 5 окремого батальйону – так само на зв’язку зі своїми хлопцями.
І у разі чого мобілізація протягом 1-2 тижнів буде проведена. “Госпітальєри” досі працюють у своєму режимі. Наші окремі піхотні загони так само будуть мобілізовані швидше від тих підрозділів, що в резерві. А на базі “Волині”, яка зараз на передовій, ми дуже швидко розгорнемо ще один батальйон.
Тобто ми для себе маємо план дій на випадок загострення. Доволі конкретний і чіткий план.
– Чи дуже, за вашими спостереженнями і відчуттями, змінився добровольчий рух за роки війни?
– Звичайно. Спочатку це взагалі були ватаги, такі собі доволі дезорганізовані підрозділи людей – але мотивовані, безумовно. Зараз добровольчі батальйони – це високопрофесійні частини, одні з найбоєздатніших як в ЗСУ, так і в інших силових структурах. Батальйон “Донбас-Україна”, що входить до складу 54 ОМБР – дуже потужна одиниця. Полк “Азов”, що підпорядковується НГУ, як повноцінний бойовий організм, думаю, може дати фору багатьом і в Збройних Силах, і в інших структурах. Так само можна говорити і про підрозділи УДА. Там, де наші хлопці беруть участь у якихось сутичках, у бойових діях – військові дуже добре відгукуються про професійний рівень наших бійців. Тут виросла ціла когорта командирів, які вміють воювати і не бояться брати на себе відповідальність.
Ну і добровольчі частини, як мені здається, вирізняє ще й культура взаємовідносин. Там ми маємо братерство людей, об’єднаних Ідеєю – ідеєю захисту держави, ідеєю звільнення територій, ідеєю відновлення соборності України. Чого дуже бракує у військах. Там, на превеликий жаль, досі часто залишається принцип “я начальник, ти дурень”. Тобто командир прийняв рішення, ні з ким не радячись, не проводячи, умовно кажучи, брифінгу якогось – і всі його мають виконувати. Хай навіть це буде дурне рішення, дурний наказ.
Над цим Збройним силам треба працювати. І брати у цьому приклад, власне, з добровольчих частин, які сьогодні воюють.
– А чи можете погодитися з твердженням, що останнім часом оце “я начальник, ти дурень” дедалі більше повертається до армії?
– Це дійсно так.
– Чому, як гадаєте?
– Зазвичай у таких структурах, як армія, ЗСУ, це все йде згори. Якщо згори є така вказівка. За ці роки у нас є багато хлопців, комбригів, які на війні стали генералами, генерал-майорами, генерал-лейтенантами. Але десь вони, можливо, не допрацьовують. Бо кому, як не їм, знати, як формувати бойові частини і підрозділи. Щось десь провисає в ЗСУ. І там реформування саме внутрішніх стосунків має бути дуже серйозним. Без цього на якісь там натівські стандарти чи навіть на хороші українські стандарти перейти просто не вийде.
Тому – це залежить від керівництва десь насамперед. Ну і від політичної верхівки, безумовно. Бо якщо ти заводиш армію на сидіння в окопах – звісно, мотивація втрачається. 7 років сиди в окопі і дивись на ворога, деколи не маючи навіть права відкрити вогонь у відповідь… Такі факти були ще недавно. Зараз я, слава богу, цього не бачу. Хлопці працюють зі всього, що треба. Але донедавна заборони на відповідь дійсно були. особливо після проголошення того літнього так званого перемир’я.
– Не можу не запитати. Ви раніше неодноразово говорили, що бачите можливості для швидкого завершення війни. Зараз притримуєтесь тієї ж думки?
– Так. Але я завжди говорив, що до цього треба просто готуватися. І готуватися до симетричних заходів. Не втомлююся повторювати, що не може маленька радянська армія перемогти велику радянську армію. А маленька українська армія – українська за духом, за суттю – може завдати поразки ворогу.
Але для цього треба підключити усе українське суспільство. Деокупація має починатися не з окремих територій, не зі Збройних Сил, СБУ, МВС, Нацгвардії чи добровольців, а з усього народу. Народ має переконатися в необхідності швидкого і переможного завершення війни і звільнення окупованих територій – і піднятися. Тоді, звичайно, можна зробити все.
Ми ж не унікальні в таких речах. Згадайте приклад Фінляндії, Афганістану, багато інших прикладів, коли порівняно невеликими, але мотивованими і патріотичними силами люди здобували собі незалежність та свободу.
Тому я впевнений: швидко звільнити окуповані землі можна. Але до цього треба готуватися. І готуватися певний час.
– Згідно з останніми соцопитуваннями, близько 40% українців добре ставляться до Росії. Дійсно гадаєте, що цих людей можна переконати, мобілізувати?
– Але це вже набагато менший відсоток, ніж був років 10 тому. І це вже позитив.
– Не погоджуся. 10 років тому Росія нас ще не вбивала. Такий відсоток через 7 років війни, після 13 тисяч загиблих – це страшно.
– Так. Але це знову-таки проблема влади. Насамперед – влади. Ті, хто мав би проводити людей до перемоги, повинні були всю інформаційну політику на це спрямувати. Усі ресурси держави мали би працювати на переконання тих людей, що Росія – ворог. А не якийсь там “старший брат” чи що там ще говорять адепти російських імперських міфів.
Відповідно ніякі російські ЗМІ в Україні не мали би працювати. Треба було оголосити повну блокаду окупованих територій. Я про це теж з 2014 року говорю – тільки не слухають! Припинити мовлення будь-чого російського. Бо ось недавно хтось з владоможців казав – здається, міністр культури Олександр Ткаченко – що ми, мовляв, закрили канали, але наші люди все одно російське телебачення дивляться… Найбільша підтримка Росії – якраз у прифронтових районах у Донецькій та Луганській областях. Бо українських каналів там практично немає до сьогодні. А російські та деенерівські пропагандистські рупори мовлять собі нормально. Зрозуміло, що люди, особливо старшого покоління, які не користуються інтернетом та позбавлені критичного сприйняття дійсності – вони будуть на стороні наших одвічних ворогів. На превеликий жаль, реальність така. Бо влада недопрацьовує. І та, попередня, недопрацьовувала. І ця недопрацьовує.
