Як з’явилися нові вимоги Росії до США та НАТО

Росія не приховує бажання змінити світ, або принаймні європейський континент, “під себе”. Зрозуміти це неважко.

Набагато важче – особливо для Заходу і загалом для традиційної дипломатії, представників якої і в Україні не бракує, – усвідомити та повірити, що це відбувається всерйоз, що Кремль справді  взявся перекроювати світ за своїм сценарієм.

В чому ж полягає задум Москви?

Там мріють повернути Радянський союз в “урізаному вигляді”, тобто приблизно в такому, в якому він існував до 1939 року. Це, зокрема, означає “винесення за дужки” країн Балтії, розділ України тощо. Звісно, і ці уявлювані Кремлем кордони змінилися від 1939 року, ілюстрацією чого є Білорусь. Західні білоруські території, які тоді були під владою Польщі, вдалося інтегрувати в “русский мир”, тому ділитися Білоруссю із Заходом Росія не має наміру. В цих планах вона “долучається до нео-СРСР” разом із Брестом та Гродно.

А от з Україною (і так само з розумінням України) у Кремля традиційно не складається.

Українські землі “за Збручем” у Москві бачать як такі, що залишилися незросійщеними і недостатньо обробленими радянським ладом, і тому у переформатованій Європі, яку уявляються собі кремлівські “геополіттехнологи”, єдиній Україні місця немає. Натомість західноукраїнські регіони, на їхню думку, можуть бути або об’єднані в нову державу (умовну Галичину), або розділені між трьома західними сусідами України. В уявленні Кремля йдеться про Польщу, Угорщину та Румунію. В Росії це навіть не дуже приховують – у 2014 році віцеспікер Держдуми Жириновський, який традиційно озвучує найтоксичніші ідеї влади, навіть офіційно звертався до Заходу з такою пропозицією.

А те, що офіційні Варшава, Бухарест і навіть Будапешт цю ідею не підтримали та не заявляють про своє бажання перекроїти кордони сучасної Європи, в Москві можуть вважати або проявом їхньої дипломатичності, або тимчасовими труднощами, з якими “потрібно працювати”.

За допомогою лише “м’якої сили” план відродження нової Російсько-радянської імперії, очевидно, реалізувати не вдалося і не вдасться.

Українці, неочікувано для росіян, виявили бажання та здатність чинити опір, а Захід – політичну волю підтримувати український спротив, чого в Москві також не очікували (бо мали інший досвід із млявою, а іноді й відверто проросійською позицією західних урядів та інституцій щодо Грузії в серпні 2008 року). В цих умовах Кремль не став переглядати свої стратегічні плани, лише скорегував тактику їх досягнення.

Замість гібридної агресії проти України, тобто ставки на пропаганду та просування прокремлівських політичних проєктів, Росія вирішила зосередитися на “дідівських” методах ведення війни – на військовій силі.

Причому приблизно навіть відомий час, коли сталася ця зміна – на початку 2019 року. Саме тоді в керівництві російської армії заговорили про нові підходи до військової політики РФ.

В березні “ідеолог гібридної війни”, начальник Генерального штабу Збройних сил РФ, перший заступник міністра оборони Валерій Герасимов виступав на загальних зборах Академії військових наук, де, серед іншого, підкреслив:

“З появою нових сфер протиборства у сучасних конфліктах методи боротьби дедалі частіше зміщуються у бік комплексного застосування політичних, економічних, інформаційних та інших невійськових заходів, що реалізуються з опорою на військову силу. Але все-таки головний зміст військової стратегії становлять питання підготовки до війни та її ведення, насамперед Збройними силами”.

Приблизно з того часу, поки Київ розмірковував, як би припинити стріляти, а Вашингтон, Париж, Берлін та Брюссель – як “змусити сторони виконати Мінські домовленості”, Москва проводила перегрупування своїх сил і засобів ведення традиційної, або конвенційної війни.

Навесні 2021 року майже сталася перша “спроба пера”. Але реакція української влади, населення України, як і “колективного Заходу” – ЄС, НАТО, окремо США та інших провідних західних країн – показала, що “легкої прогулянки до Києва” росіянам очікувати не варто.

Масштабні навчання DEFENDER Europe 21 за участю НАТО та країн-партнерів Альянсу, які відбулися в травні-червні 2021 року, продемонстрували, що США не збираються “кидати Європу напризволяще”, а Східний фланг НАТО демонструє рішучість та бойовитість.

Після цього в Москві, напевно, почали серйозно розглядати варіант, коли росіянам у випадку масштабної військової агресії проти України доведеться не тільки долати опір “українських партизанів”, але й бути готовими до того, що в якийсь момент на допомогу українцям прийдуть натівські солдати.

Наприклад, у Чорному морі.

Або ж в Кремлі намалювали інший страшний для себе сценарій – що Захід заступиться за українців, як за косовських албанців, що означає загрозу ударів безпосередньо по російській території, як це було з Югославією, коли війська НАТО, намагаючись зупинити агресію та воєнні злочини Белграда проти Косова, атакували з повітря військові та інфраструктурні об’єкти Союзної Республіки Югославія.

Скажете, це нонсенс?

Не зовсім. Це з Києва, західноєвропейських чи північноамериканських столиць подібні варіанти розвитку подій здаються абсолютно неймовірними та абсурдними. Натомість обговорення подібних ідей у Москві виключати не можна, бо уява російських “геополіттехнологів”, так би мовити, є безмежно креативною.

Відповідно, в Кремлі можуть вважати сили НАТО в Східній Європі реальною і, головне, найбільшою загрозою для своїх геополітичних планів – якими, як вже зазначалося вище, є створення нео-СРСР.

Напевно, в Москві вирішили, що для того, щоб унеможливити такий розвиток подій, потрібно:

– не допустити приєднання України і Грузії до Північноатлантичного альянсу, щоб ніхто не міг прийти на допомогу українцям і грузинам у разі російської агресії;

– прибрати від своїх кордонів небезпечну зброю, яка може досягти російської території;

– загалом “роззброїти” східноєвропейських членів Північноатлантичного альянсу шляхом виключення їх з НАТО або, щонайменше, добитися, щоб у ексчленів Варшавського договору не було ані сил, ані засобів протистояти російської армії (чи армії ОДКБ).

В принципі, ці пункти і є наразі вимогами Москви до Вашингтона та загалом до Заходу.